Злами лінії горизонту зберігають пам’ять про море,
що мільйони років до нас відступило в глибини.
Так у перетинах зморщок, складок довкола рота, у порах
лиця застигає світло вітчизни і видає чужині
твою нетутешність, твою непричетність до плину
цих вулиць, соборів, що здаються неплинними, веж, еркерів, скам’янілих святих, колонад, балюстрад, ліпнини.
Графіка рис твоїх зраджує птаха, в якого вирій
не вичерпав тугу за втраченим раєм. Та згодом хоча б в одному з твоїх вчинків, жестів, виразів уст, поривів
уважне око помітить неодмінні наслідки впливів
празької архітектури, веж Відня, галерей Маульброну.

©Галина Петросаняк.

З циклу “Улюблені боги та герої”

Пан

Голос стерничого сповістив нам про смерть Твою, боже хащ.
Коротка весна перетікала в спекотне літо,
відцвітав цикламен на аркадських лугах і за вітром
відпливав його запах. Потворний, старий, пропащ
ти, який не цурався товариства Вакха, який
перетворив у музику своє нещасливе кохання,
нині в затінку платана німо і бездиханно
лежиш і сопілка випала з вихудлої руки.
Ніякий вітер не в змозі донести зойку менад
до вух Твоїх, Пане, Ти все це обдумав, зважив
і відійшов, бо у жоден з аркадських пейзажів
не вписувавсь більше Твій ламаний силует.

©Галина Петросаняк.

 

 

Політ на повітряній кулі

Удосвіта понад містом з кущами мирту в старих дворах,
зі слідами шляхетної волі, втіленої в кам’яницях,
розцвіла у повітрі куля, як розцвітає прадавній страх
на світанку у венах; ти думала: як п’янить ця
зухвала свобода. Полохлива і легкотіла,
ти завжди воліла не летіти, а йти,
у свідомому віці завжди боялася висоти.
А тепер ти летіла.

Місто лишалось позаду, внизу пропливали поля,
відчутно було, як сильно притягає земля,
як стине гарячий газ над головою в верхів’ї,
і ти почала підозрювати, що насправді кошик без дна,
і тебе огортала поволі крижана пелена
чи то спокою, а чи то летаргії.

Поля змінились на гори – невідомі, зовсім чужі
скелясті; й ти стоїш у повітрі, ти майже уже на межі…

І щоб не врізатись в скелю, ти скидаєш останнє,
що є в ілюзорному кошику, крім ледь притомного тіла –
тягар свого щасливого, єдиного свого кохання.
Ну от, лети тепер вгору – це ж те, чого ти хотіла.

Але політ закінчився, бачиш явно – кулі нема,
стоїш у повітрі сама, та добре знаєш, що не сама,
бо відчуваєш, як Всюдисущий невидимим рухом
вгамовує гравітацію, щоб земля не так стрімко звала,
щоб до пори, Йому лиш підвладної, вона для тебе була
домом – не пухом.

©Галина Петросаняк.

 

***
Літо було холодне, вона носила закриті
туфлі зі шнурівками на підборі низькому.
На сході її країни вирувала війна, і вбиті
виявлялися часто друзями друзів або знайомих.
Літо було холодне. Жінка ростила сина.
Любила дивитись на вежі міста з вікна квартири.
Звичка жити згоїла рани усі й провини,
життя набувало вартості. Їй минало сорок чотири.
В такому віці вже вмієш любити недосконалість,
перед бунтом частіше даєш перевагу покорі,
і воду джерельну холодну не після вина, а замість
п’єш з невідомою досі насолодою. (Крапля в морі
набуває коштовності з тим, як висихає море,
як хвиля не досягає звичних колись берегів,
як вітрильників меншає, виринають коралові гори…)
І літо – дарма що холодне – приймаєш як дар дарів.
©Галина Петросаняк.

***
Я бачила райську річку. В повних смарагду водах
купався Адам, зумівши переконати Еву
триматись осторонь змія, не куштувати плоду,
послухатись Батька й просто забути непевне древо.
І сад їх повнився радістю – вони уміли радіти
й не знаючи смутку. Під зоряним покривалом
черпаючи поглядом вічність, народжувались їх діти,
оберталось на благо посаджене й те, що побудували.
Я ішла райським берегом, повнячись спокоєм слова,
у саду письма я гортала книгу життя щасливо.
Моєї руки торкався Адам. Хотіла знати основи,
і голосом Батька уста його до мене мовили: «Ево
незалежно від того, що діється за дверима,
віднови рівновагу, дихай повільно й глибоко.
Хай ангел розбрату ні з чим пролітає мимо,
не вполювавши ні серця, ні вуха твого, ні ока…»
©Галина Петросаняк.

З циклу Віра, Надія, Любов

Віра

Вихудла
мов хортИця
кумедна
у своїй незвичності
і навпаки

Дехто поважає
мовляв
позашлюбна донька
правди
Дехто ненавидить
мовляв
коханка обману

Назавжди
її не приручити
а пошлюбити й поготів

Кохається з обома
то з фактом
то з обманом

Покидає тебе
зненацька
(особливо коли нічого
не віщує біди)

Хочеш
знову біжи услід
Хочеш
давай собі раду
без неї.

©Галина Петросаняк.

Надія

Така своєрідна
не схожа
на жодну з сестер,
що годі її описати,
не називаючи
імені.

Очі?
Часто заплющує їх,
принаймні примружує,
бо світло
здебільшого
надто разить
її зір.

Уста?
Дитячі, мрійливі.
Розмова –
усе про майбутнє
й ні слова про те,
що було.
Слова несміливі
і тихі.

Нестабільна,
лабільна.
Це, може, від того,
що знає:
леліють,
плекають її
і бояться згубити
не
для неї самої…

©Галина Петросаняк.

 

 

Любов −

крихка реальність,
тендітний силует
за крок до безодні.
Невизначеність −

єдиний принцип,
на який
може
покластися сповна.

Найбільша розкіш −
надіятися,
що любов
закінчиться
не раніше,
ніж
життя.

©Галина Петросаняк.